Читайте і здавайте філософію на відмінно! (частина 12)

57. Концепція національної еліти в історіософії В.Липинського і політотології Д.Донцова.

Головні праці Д. Донцова: "Модерне москвофільство", "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Московська отрута", "Дух нашої давнини", "Олена Теліга", "Кардинал Мерсіє", "Хрестом і мечем", "Ключ доби". Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д.Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості. Драгоманівському "демократизму" і "соціалізму Маркса-Леніна", "пересмикнутих отрутою москвофільства", Д. Донцов протиставляв націоналізм з ідеєю політичної нації — "нації, ідеалом і метою якої був би політичний державний сепаратизм, повним розривом з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини". Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д. Донцов уявляв як боротьбу (а не "порозуміння" чи "еволюцію"), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку називав інтелігенцією з "рабським мозком" і "рабським серцем". Особливо різко Д.Донцов нападав на розум, знання. На його думку, саме інтелектуалізм привів нашу національну думку до квієтизму, допроводив її зречення власного національного ідеалу до свого роду "універсалізму", в якім гинуло всяке національне почуття, тому що все вирішувалося не існуванням окремої нації, а силою всевладного розуму, який пояснював причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, нерозумінням, ігнорацією, неуцтвом, браком культури. Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвенними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності. Нація структурована, ієрархічна, в ній кожний клас, соціальна група повинна перебувати на своєму місці. Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації постає не народ (маса), а активна, відважна, спрагнена влади меншість, тобто правляча верства, еліта. Та знову цю животворчу, формотворчу функцію в суспільстві можуть виконувати не всі, а тільки люди особливого складу, особливої вдачі: аскети, подвижники, фанатики. 1. Принцип волі — антитеза, противага інтелектуалізму Просвітництва, наївній вірі у всевладність розуму. 2. Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу». 3. Піднесення «загального» над «поодиноким» (загальної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буденними потребами). 4. Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного напруження на шляху реалізації національної ідеї. 5. Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство. 6. Трактування справи провідної верстви національної еліти — «активної меншості» як «найважливішого чинника історії». 7.Дбаючи про перемогу, «українство мусить усвідомити, що його ідея повинна бути всеохопною». Вона повинна ґрунтуватися не на частковому, а повному запереченні чужої. 8. Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає.

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії В'ячеслав Липинський (1882— 1931), думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. В. Липинський — автор специфічної історіософської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди належать Осип Назарук (1883—1940), Степан Томашівський (1875—1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919—1984). На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання кожної держави залежать від форми її організації, устрою, що, в свою чергу, визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Липинський виокремив три основні, цілком рівнорядні, почасові типи державного устрою: «класократія», «демократія» й «охлократія». Особисто він схилявся до «класократії», розуміючи під поняттям «клас» всіх, об'єднаних спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Наприклад, до «промислового класу» належать однаково і робітники, і технічний персонал, і «капітани індустрії». Конфлікти, суперечності між ними, тобто роз'єднувальні чинники, на думку Липинського, значно слабші від моментів, що їх об'єднують. Устрій «класократії» (взірець — Англія) відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. У цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної та стабільної державної влади. Класократичний устрій не лише допускає, а навіть вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зламів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності. Необмежений демократичний індивідуалізм, на думку Липинського, руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Господарська та індивідуальна самодіяльність набуває хаотичних форм. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв-плутократів чи клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, здебільшого позбавлених почуття політичної відповідальності. Історичними прикладами демократії в розумінні В. Липинського є Римська республіка доби занепаду, Франція Третьої республіки, Річ Посполита тощо. Охлократія, за Липинським, означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це, коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово-бюрократичного «ордену» на чолі з деспотичним монархом-самодержавцем або вождем-диктатором; де немає місця на легальну опозицію, а громадянство перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу (юрба по-грецьки «охлос», але охлократія — це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою). До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими. В. Липинський бачив у суспільстві три джерела влади: силу мілітарну, економічну та інтелектуальну, яким відповідають три основні соціальні типи: «войовники» (військові), «продуценти» (багатії) та «інтелігенти», між якими можливі різні комбінації. Особливі державотворчі якості він приписував типові «войовників-продуцентів». Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоб бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної (військової та господарської) сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси. Розуміння нації в Липинського своєрідне. Він ставить знак рівності між державою і національною приналежністю, тобто його національне мислення підноситься до висот європейської політичної думки кінця XX ст. «Нація для нас, — міркує він, — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї». У націотворчому процесі В. Липинський відводить особливу роль «провідній верстві», «панству», «національній аристократії», «еліті» без огляду на її походження. Вона мислиться як основа, організатор, правитель і керманич нації. Прикметами національної аристократії постають матеріальна сила, моральний авторитет і воля до влади та консерватизм. В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між «старою» і «новою» Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток якого характеризується високим ступенем перервності. Націотворчому процесу підпорядкований і монархізм Липинського. Монарх, на його думку, мав стати об'єднуючим центром, загальновизнаним авторитетом у протистоянні, політичній конкуренції різних сил і груп, що могли б погубити Українську державу. Симпатик англійської «моделі» конституційної монархії, Липинський розглядав роль гетьмана-монарха в майбутній Українській державі символічною і репрезентативною, з максимальним обмеженням його реальної влади. Гетьман, за його задумом, мав бути для суспільства, періоду його національної трансформації, живим символом української державницької ідеї та найвищим політичним авторитетом нації. Липинський сподівався, що міцна гетьманська організація зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, одночасно зміцнюючи його морально-політичний авторитет. Щоправда, в останніх своїх працях він, відстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу легітимну форму державного правління, зазначав, що визначення форми правління майбутньої Української держави мало б бути прерогативою установчих зборів, що є рівнозначним визнанню демократичного принципу організації влади.


58. Розвиток української філософії в діаспорі (Д.Чижевський, І. Мірчук, Рудницький та ін.)

Перша хвиля (умовно з 1865 р. до початку першої світової війни) починається з масового виїзду населення Західної України (Галичина, Буковина) до Америки, Аргентини, Бразилії, Канади та інших країн. Значна частина з них не доїздила туди, а осідала на Балканах, в західноєвропейських країнах. У літературі цю хвилю називають "трудовою еміграцією". Загалом це було "перекачування робочої сили", де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні та неписьменні. Друга хвиля еміграції (між першою та другою світовими війнами) була викликана не тільки економічними, а й соціально-політичними чинниками, її основу становила переважно молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях, ті, хто був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі зброєю боровся проти радянської влади. В еміграції опинилися керівники та громадяни скасованої Української Народної Республіки, великі і середні землевласники, власники промислових підприємств, торгівці, службовці, священики, люди вільних професій. Частина з них виїздила до Канади та Південної Америки, однак основна маса осідала в країнах Західної Європи —Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі. Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця другої світової війни до 80-х років, отримавши назву "політичної". Основними її представниками стали антисоціалістичні елементи, військовополонені та люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не змогли повернутися на батьківщину. З 70-х років склад української еміграції поповнився дисидентами. Сьогодні можна говорити про початок нової хвилі еміграції уже з незалежної суверенної України. Отримавши свою незалежність, Україна мала найкращі стартові можливості з усіх республік колишнього СРСР для розбудови своєї державності, яка б могла забезпечити економічне процвітання країни та достаток своїм громадянам. Це викликало хвилю ейфорії, яка зараз змінилася апатією та песимізмом. У зв'язку з цим Україна втрачає не тільки своїх громадян, а й науковий потенціал через гру політиків, які, розваливши економіку, гублять науку, освіту. Найбільш впливовими громадсько-політичними об'єднаннями західної діаспори є Світовий конгрес українців (СКВУ), який об'єднує близько 130 політичних згрупувань з центром в Торонто (Канада); Український народний союз (УНС), заснований 1894 р. у США (Нью-Джерсі); Організація українських націоналістів (ОУН), організована 1929 р. у Відні; Українське національне об'єднання (УНО) — має 100 відділків, центр організації м. Едмонтон (Канада) та ін. В 1968 р. був організований Український науковий інститут Гарвардського університету. На сьогодні основними науковими та культурно-освітніми центрами західної діаспори є Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Українська вільна академія наук (Аусбург), Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Український католицький університет (Рим), Український вільний університет (Мюнхен). Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової творчості, постійні нападки й цькування примушували виїздити за кордон українських філософів раніше, ніж це відбувалося в примусовому адміністративному порядку "гуманної акції" радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921).

Д. Чижевський, пройшовши школу західноєвропейської філософії, не потрапив під вплив жодної з її течій, не захопився модними на той час окремими її школами. Про коло наукових інтересів Д. Чижевського може засвідчити перелік тих лекцій та доповідей, з якими він виступав у різних наукових товариствах впродовж 1925—1930 рр. Це "Завдання історії української філософії", "Нове в історії української філософії", "Шевченко і Давид Штраус", "Філософський метод Г. Сковороди", "До джерел символіки Сковороди"; "Шиллер и Братья Карамазовы"; "Знак, понятие, символ", "Советская философия", "Феноменология как наука" та ін. Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна "ідеалізм". "Ідеалізм, Ідеаліст: ідеалізм, — зазначає він, — є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в "ідеалі", а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно живе ("непрактична людина"). В філософії слово "ідеалізм" означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє". Доходячи висновку про те, що саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, Д. Чижевський виділяв три основні моменти, які характеризують особливості філософії певної національності; "1. форму вияву філософічних думок, 2. метод філософічного дослідження, 3. будову системи філософії, "архітектоніку", зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей". Характер розвитку людської думки вчений пов'язував з особливістю культурно-історичних епох.

Цікавим є науковий доробок західноукраїнського вченого Івана Мірчука (Філософські студії, Вступ до філософії) (1891—1961 pp.) в царині етнопсихології. І. Мірчук родом із Стрия, в 1914 році закінчив Віденський університет. З 1921 року працював в Українському вільному університеті, а з 1946 — став його ректором. Іван Мірчук ідею живої природи (Космосу) трактує як «безкінечний організм». «Всесвіт – це не припадковий конгломерат, без внутрішнього зв’язку, це не хаос поодиноких явищ – але, що універсум – це Космос – це свого роду індивідуальність, до якої одиниця мусить себе поставити у певне точно означене відношення». Поняття природи відбиває все суще. Природа – це Всесвіт, це матерія, сукупність умов існування людини і людського суспільства. Цивілізація – це сила в боротьбі з природою, а культура будується на почуттях «любові до буття», «єдності з природою і на розумінню її процесів». Саме в ставленні людини до природи виявляється справжня її вартість, справжня її культура, яка виступає як символ гармонійного співжиття людини та природи. Іван Мірчук у праці "Історія української культури” висуває тезу про духовну рухливість українця, що легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат – слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Мірчук веде мову про поодинокі душевні риси, яким часто надається чуттєво тепле забарвлення — «непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет», «перевага чуттєвості над розсудком», «популярне прив'язання до землі». Дослідник вважає ці духовні риси українців національними вадами, які «необхідно усувати шляхом виховання».

Лисяк-Рудницький Іва́н Па́влович (1919-1984) — історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Праці: Вклад Галичини в українські визвольні змагання, 1948; Інтелектуальні початки нової України, 1958; Українська революція з перспективи сорокаліття, 1959; Проти Росії чи проти радянської системи, 1961; Україна в еволюції радянської системи, 1963; Україна між Сходом і Заходом, 1966; Націоналізм і тоталітаризм, 1982. Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів — історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Найвагоміші його дослідження присвячено М.Драгоманову, В.Липинському, М.Хвильовому, О.Назарукові. Звертаючись до антитези «Схід — Захід», він констатував амбівалентність українства, що полягає у поєднанні двох традицій: західної (соціально-політичної) та східної (християнсько-духовної). Українське національне відродження розглядав у контексті аналогічних процесів, що відбуваються з так званими «неісторичними» («недержавними») народами. Їх перетворення в історичні визначається передусім суспільно-культурною спроможністю національної еліти. Тож атрибутом «історичної нації» мислить не просто наявність державності, а й збереження нею своїх вищих, елітарних верств. До прикмет «недержавних», «сплебеїзованих» спільнот відносить особливу роль селянського чинника: в них основну масу становить селянство, а міське середовище або органічно гетерогенне, або відчужується слідом за елітарними верствами. Ця обставина, на його думку, ускладнює розгортання українського національного руху. Звідси й відсутність важливих ланок національного життя, неповнота української культури як за внутрішньою структурою, так і за функціями.

Георгій Васильович Флоровський — філософ, історик культури і церкви народився в 1893 р. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Одеського університету, по закінченні якого в 1920 р. був затверджений в званні приват-доцента. В цьому році виїхав за кордон, жив деякий час в Празі, де близько зійшовся з євразійцями, а в 1926 р. переїхав до Парижу, обійнявши посаду професора і кафедру патрології Богословського православного інституту. Перу Г. Флоровського належать такі праці: "Восточные Отцы Четвертого Века", "Византийские отцы", "Пути русского богословия". Г. Флоровський більш ніж грунтовно проаналізував метафізичні передумови та витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, основаної на вірі у можливість кінцевого здійснення в межах історії, де "дійсність ідеалу" прирівнюється до "природної дійсності" і підпорядковується їй в межах одного і того самого плоского емпіричного буття. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Г. Флоровського, заперечує самі цінності, історичний процес, оскільки рух і безкінечність мети нічим не відрізняються тут від спокою. В утопізмі виправдовується світ, однак не людина, особа. Остання перетворюється в орган, елемент світової сутності, в жертвоносному цілому; історичний автоматизм "залізної необхідності". Не сприймаючи пантеїзму та онтологізації логічних форм західноєвропейського раціоналізму, філософ пов'язував подолання утопічної свідомості з християнсько-православною традицією, яка ґрунтується на визнанні творення світу Богом, розумінні історії як покладання слова Божого, "рухомого роблення", де тільки в ім'я Боже і Христове здійснюється справжність буття, а у вірі досягається трагізм історії, внутрішня свобода і творче становлення. Звертаючись до Бога, Одкровення, віруючий умогляд долає в корені утопічне захоплення, утопічну спокусу, сприймає історичну перспективу в її широті та справжньому розумінні.


59. Буття як філософська проблема. Основні форми буття.

Людське ставлення до категорiї буття досить влучно розкрив нiмецький фiлософ М. Хайдеггер. Вiн говорить, що буття є те найближче для людини, яке лишається для неї найдальшим. Ця хайдеггерiвська вiддаленiсть певним чином пояснюється великим ступенем узагальнення, межею масштабiв людського мислення, i не кожен здатен дістатись до тiєї межi. Є кiлька складових буття. 1. Вiдокремимо буття речей, тiл, процесiв, якi ми визначаєм як природнi. Iснує буття природи як цiлiсної цистеми та окремих її складових. Природа iснує об'єктивно, однак для людини об'єктивне iснування природи практично нiколи не є абсолютним фактом, бо людина не мислить себе без природи, а природу без людини може уявити лише на рiвнi досить високої абстракцiї. 2. Не дивлячись на всю складнiсть такого вiдокремлення, людське буття повинно бути розглянуте як феномен "самостiйний". Та його розглядати вiдокремленим вiд природи ще важче. Тому розрiзняємо буття людини саме по собi, буття людини в природному свiтi, буття людини в суспiльному середовищi, буття людини в системi олюдненої природи. 3. Звiдси третьою складовою фiлософського поняття буття визначаємо буття духовне, або iдеальне буття. В ньому ми розрiзняємо буття суб'єктивної духовностi, тобто буття духовностi iндівида. 4. З буттям людської духовностi в нероздiльному зв'язку знаходиться буття Бога. 5. Нарештi буття соцiальне, яке в свою чергу подiляється на буття iндивiдуальне в людському середовищi й буття суспiльне як специфiчне системне буття взаємодiючих iндивiдiв.

Як би ми не називали складовi буття, для людини це будуть форми його прояву. Тобто те, що ми в буттi, в реальностi спостерiгаємо, вивчаємо, осмислюємо. В фiлософськiй лiтературi є декiлька понятiйних синонiмiв для характеристики буття: спосiб iснування, сторона буття, властивiсть буття. Спробуймо визначитись. Мова йде про Космос, Сонце, Землю, Людину, людську духовнiсть та про Бога. А як ми можемо стверджувати, що все це є? Дуже просто. Космос ми спостерiгаємо за допомогою астрономiчних приладiв. Сонце, землю, людей ми просто бачимо. А Бога? Нi Бога ми не бачимо, ми в нього вiримо, або протилежна позицiя — не вiримо, бо не бачимо. Отже, є об'єкти буття незримi для нашого чуття. Та, крiм Бога, є ще багато дечого, чого ми не бачимо, але в iснуваннi чого ми впевненi. Тобто, визнаем його iснуючим. Ще I.Кант дiлив буття на двi частини. Буття для нас, тобто ту реальну дiйснiсть, з якою ми контактуємо, на яку ми впливаємо, яка на нас впливає, взаємодiя з якою нам зрозумiла. Друга частина буття — це буття в собi. Мова йде про ту частину об'єктивної реальностi, яка iснує, можливо, в тому чи iншому планi на людину впливає, але про цю сторону буття ми нiчого не можемо сказати, окрiм того, що гiпотетично вона є. Характерною рисою всього iснуючого можна вважати перш за все дискретнiсть, тобто вiдокремлення окремих елементiв буття, дякуючи чому ми й можемо фiксувати в оточуючому середовищi якiсь його властивостi. Таке видiлення речей, певне їх розташування одних стосовно других вiдразу ж пiдводить нас до розумiння ще однієї властивостi буття — простору. Дискретнi об'єкти iснують просторово. Iснуванню об'єкту передує його неiснування, а пiсля iснування реальнiстю стає його небуття, про що вже йшлося. Отже, є ще одна характеристика дискретних об'єктiв — вони є процесом, що йде вiд неiснування через iснування до неiснування. Звiдси буття реальностi є процес, що вимагає вiдокремлення такої риси, як час. Якщо говорити про буття, як про процес, то в такому аспектi його не можна розглядати iнакше, як в станi руху. Рух — це властивiсть буття, яка виступає як спосiб iснування всього розмаїття реальностi. Рухаючись, дискретнi об'єкти обов'язково взаємодiють один з одним, утворюючи простi та складнi системи. Взаємодiя виступає однією з глобальних характеристик буття. Такою ж глобальною характеристикою, що по сутi є способом iснування буття, треба визнати i вiдображення.

Існують такі форми буття. Буття природи (перша природа), її речі, властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття природне об'єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Буття людини підпорядковується природним законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, включаючись тим самим у діалектику буття і небуття. Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично розвивається, результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Буття ідеального (духовного) складається із суб'єктивного (індивідуального), об'єктивного (загального) і об'єктивного (сукупності завершених творінь духу) духовного. Ідеальне — філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний початок. Ідеальне — це результат освоєння людиною себе і світу. Ідеальне представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури. Суб'єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя. До суб'єктивного буття належить: свідомість індивіда з усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань, думок, ідей, переконань, настанов, знання, самосвідомість, неусвідомлення та ін. На сучасному етапі розвитку світового співтовариства буття біосфери заполонило розум усього мислячого людства (біосфера від грецького — bios — життя і sphaora — сфера). У результаті швидкого розвитку виробничих сил суспільства відбулося стрімке зростання так званого антропного фактора, тобто людського впливу на навколишню природу із споживацьким до неї ставленням з боку людини.


60. "Людина-світ" як предметне поле філософії. Сутність світу і сутність людини.

Центральна світоглядна проблема — "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось таке, що відрізняється від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення передусім до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

У широкому розумінні світ — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще не відома нам) у всій різноманітності речей і явищ, систем і процесів з усіма своїми зв'язками й відношеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має буття). Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикраса", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і нарешті "світ", "всесвіт"). В понятті "космос" виділялися такі ознаки світу, як його системність, структурність і закономірність. У реально існуючому світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності становлять єдність, переходять одна в іншу. І все ж переважаючою є тенденція зростання міри хаотичності (ентропії). Рівнозначним (чи майже таким поняттю "космос") вживається поняття "Всесвіт", хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Поняття "космос", як уже було вказано, акцентує увагу на таких ознаках світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття "Всесвіт" — на охопленні всього реально існуючого, тобто на "весь світ". Обидва ці поняття відносяться насамперед до "великого", позаземного світу, а наш безпосередньо близький, земний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту. В науці є й таке поняття, як "наш Всесвіт". Воно має конкретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Метагалактикою. Це весь відомий нам сьогодні, доступний для спостереження сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем — галактик. Серед них і наша Галактика, однією із зірок якої є Сонце. Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його закономірності становлять наукову картину світу. Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка виражає наукове світорозуміння, що склалося наданий момент пізнання. Впродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала арістотелівсько-птоломеївська парадигма (грецьке paradeigma означає "приклад", "зразок", "доказ"), геоцентрична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту, її основою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила. З відкриттям М.Коперника (1473—1543), який обгрунтував геліоцентричну систему, у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (як не противилась цьому церква) увійшла інша парадигма, яка, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер. Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізичного світу було видатним науковим досягненням того часу, але великі відкриття кінця XIX—XX ст. (теорія відносності А.Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, сучасних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як "неречовинного" виду матерії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення невідомих раніше космічних об'єктів і таке інше) показали обмеженість механістичних уявлень.

Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею в світлі її центральної, вузлової проблеми "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, але й світовідношення. Вже давно виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовнішнього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то людина — це Мікрокосмос ("малий космос"), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебувають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філософії (Г.С.Сковорода та інші), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом. У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збагачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про "біологічну і соціальну”, а про "соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна. Під поняттям "людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття. Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер). По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпретації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність. Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає "жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну.


61. Філософський аспект проблеми походження людини. Біологічне і суспільне в людині.

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду. Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми. Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваною першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — "Видих Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується "Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу. Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасово і стали визначальними чинниками виникнення людини. Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури. Теяр де Шарден розкриває процес бiологiчного розвитку людини як складне нашарування бiопроцесiв. Пiтекантроп був не один-єдиний вид пралюдської бiологiчної гiлки. Цей вид мав, як мiнiмум, п'ять пiдвидiв. Один з них малого зросту, був ще пiдвид гiгантського пiтекантропа (гiгант в межах приматiв) та ще три промiжних пiдвиди. Всi цi пiдвиди, як бiльш психологiзованi, активнiшi та спритнiшi, поступово витiсняли в межах свого розповсюдження австралопiтекiв. В свою чергу вiяло синантропiв витiснило пiтекантропiв. Неандертальцi витiсняють синантропа, а кроманьйонцi неандертальця. Кроманьйонець вже фактично Людина Розумна. Далi вiяло цього виду розгортається за бiологiчними законами i формуються раси. Однак на цьому i припиняється дiя бiологiчних законiв розвитку людства, в силу вступає дiя соцiальних законiв. Соцiальна еволюцiя формує не бiологiчну, а соцiальну структуру, змiнюється характер розвитку. Праця — принципово нова форма взаємодiї архантропiв з природою. Вона здiйснюється колективно. Це дає можливiсть досвiд одного архантропа передавати iншому. Досвiд — суть знання. Потреба передачi знань формує мову. Все це разом формує свiдомiсть. Колективнi дiї потребують моралi та iнших вищих проявiв духовностi, що нарештi приводить до появи сучасної людини. Як вважали Гердер та Енгельс, праця дiйсно не природний спосiб взаємодiї живих органiзмiв з природним середовищем. Вона дає можливiсть змiнювати не себе, а змiнювати середовище вiдповiдно до своїх потреб, до своєї бiологiчної програми розвитку. Мисливцю забороняється вбивати в своєму роду навiть в станi афекту. Згодом ця заборона розповсюджується на плем'я. Категорично забороняється поїдати тiло соплемiнника, згодом ця заборона розповсюджується на все людство. Друга заборона — не можна їсти одному. Будь-якою кiлькiстю їжi треба дiлитись з родичем. Третє — заборонено кровозмiшання. Першi табу були непорушними, за вiдступ — смертна кара, вирок про яку i виконання якої здiйснюється всiма членами первiсної общини. Це фундамент нового типу стосункiв — моралi.

Суспільні відносини – відносини між людьми, які встановлюються в процесі їхньої спільної практичної та духовної діяльності; створений, нагромаджений суспільством у процесі виробництва; який являє собою спільне надбання. СОЦІАЛЬНИЙ — пов'язаний із життям і стосунками людей у суспільстві. Якщо не створено сприятливих умов, дуже важко, а іноді й неможливо людині виявити свій талант. Проте не можна ігнорувати й того, що людина — біосоціальна істота, що природа відіграє величезну роль у її творенні. Саме тому є люди, які мають великі здібності, талант, і є люди менш обдаровані. Створення умов для реалізації здібностей усім людям — один з основоположних принципів розвитку суспільства. Суспільне виробництво, як і його фактори, завжди має конкретно-історичну соціально-економічну форму. Тому і людина як головний фактор продуктивних сил в той самий час є суб'єктом (носієм) економічних, виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають та існують у процесі спільної трудової діяльності людей. Науково-технічний прогрес зумовив перехід до працезберігаючого типу виробництва, підніс роль і значення живої висококваліфікованої праці. Це, в свою чергу, поставило питання про поліпшення умов життя і праці людей, розвиток освіти, підвищення кваліфікації працівників, охорони їх здоров'я, забезпечення їм вільного часу і відпочинку, піднесло значення розвитку соціальної сфери. Людина є головним елементом продуктивних сил і суб'єктом виробничих відносин. Щоб полегшити свою працю і підвищити її продуктивність, людина створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці, а отже, і виробничі відносини.


62. Природні умови існування людини. Поняття природи. Біологічне й соціальне в людині.

Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилежним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опановане, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, основами і законами, то культура — це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природного в культурне, штучне. Суспільство і культура протистоять природі і входять до її складу. У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Усвідомлення людиною своєї суспільної суті, необхідності суспільства як своєї людської природи, наприклад, у формі правової свідомості, також виявляється ключем до свободи, і знову ж таки, свободи від своєї нової природи — суспільства. Неспівпадання в суспільстві ідеалів та норм життя, правових та моральних питань, законів, по суті, звільняє людину як суб'єкта правової свідомості, від моральних зобов'язань та високих прагнень до ідеалів. Не можна переступити через свою епоху, говорив Георг Гегель, і в цьому виявляється соціальна суть. Захист від суспільства свого індивідуального світу врешті-решт перетворює і суспільну природу людини у випадкове визначення її буття. Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю. Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо). Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального фактора — пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора — панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обов'язки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим. Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).


63. Життєвий світ як культура. Поняття культури та її функції.

Культура стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогодення і майбутнього, формою діалогу культур, самодетермінації (самообмеження) індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі. Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку. Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Одні мислителі тлумачать культуру як цінності духовного життя, інші — зводять це поняття лише до явищ літератури, мистецтва, кіно тощо. Не менш відчутним є спроби трактувати культуру лише як певну ідеологію, покликану бути тлом для господарювання, чи якісну характеристику людської поведінки. Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою. Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «неприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Тотеми, табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції пристрастей, бажань і поведінки людей у суспільстві. Різні природно-географічні умови життя, як і специфічні тілесні потреби людей, детермінують і різні особливості праці (зокрема, виготовлення знарядь), побуту, звичаїв, уявлень про прекрасне тощо. На першому — природа визначає зміст культури, що відображає передусім потребу в пристосуванні до неї, страх перед її силою. На другому — в культурі свідомо постають завдання боротьби з природою, досягнення максимальної свободи від неї. На третьому — «штучне», створене людиною домінує над природою і людиною, відбувається експансія «штучного середовища», витіснення й екранування ним природної реальності та людини, зокрема як тілесної істоти. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу). На цій підставі культуру як явище можна розглядати у двох аспектах: як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона налагоджує свої стосунки з природою; як узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. В цьому сенсі культура постає як людиновимірність. Культура —увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе. В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей. Виділяють три основні види культури: класичну, модерністську і постмодерністську. Класична культура (ХІХ ст.) задає уявлення про єдиний прогресивний культурно-історичний процес розвитку людства, яке, керуючись розумом, прагне досягти універсальних цінностей добра, гуманізму, справедливості, істинності. Модерністська модель (ХХ ст.) , яка наполягає на дискретності світу, поліваріантності людської історії, заперечує ідею загальнолюдської культури, відмовляється від єдиної інтерпретації смислу культурних цінностей. Висувається ідея співіснування окремих самобутніх культур та їх діалогу. На перший план виходить ірраціональний характер людського життя. Постмодерністська модель (кін. ХХ ст. — наш час) остаточно приймає принцип культурного плюралізму, пов’язує культуру з множинністю творчих інтерпретацій, нескінченним виявленням різних смислів текстів.

Основні функції культури: адаптаційна, пізнавальна, аксіологічна (ціннісна), інформаційна, комунікативна (діалог культур), нормативна, гуманістична, людинотворча (соціалізація особистості), виховна, світоглядна. Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності. Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.




Джерело: http://www.info-library.com.ua/books-text-104.html
Категорія: Наукова література | Додав: Sirius (28.10.2011) Переглядів:2903 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]



Онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Хто був на сайті сьогодні




Використання матеріалів дозволяється при посиланні на horol.info
© Майструк Є. 2010 - 2018