Читайте і здавайте філософію на відмінно! (частина 15)

80. Структура і динаміка наукового знання і діяльності. Гіпотеза, теорія та її структура.

В сучасній філософії під терміном знання розуміють адекватне і обґрунтоване переконання. Поняття знання використовується у вузькому і широкому розумінні. Під знанням у вузькому розумінні визначається розумова конструкція, що оцінюється як істинна, тобто судження. У філософському ж вжитку поняття знання вживається у широкому розуміння У такому контексті знання розуміється як результат адекватного відображення навколишнього світу в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, що виражені у вигляді уявлень, знаків природних і штучних мов. Будучи системою знань, наука розподіляється на численні галузі знання в залежності від того, який аспект дійсності, форму руху матерії досліджує. За предметом і методом пізнання виділяють науки про природу - природознавство, суспільство - суспільні (гуманітарні, соціально-політичні та ін.), про пізнання - логіка, епістемологія та ін. Природні науки — це механіка, фізика, хімія, біологія, анатомія та ін., кожна з яких внутрішньо структурована: фізика -фізична хімія, біофізика, оптика, квантова фізика та ін.; хімія - неорганічна, колоїдна, органічна, аналітична та ін. Окрему групу складають технічні науки. Специфічною наукою на сучасному етапі виступає математика, що використовується всіма науками у вирішенні пізнавальних завдань. За віддаленістю від практики науки поділяють на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні галузі знання не мають прямої орієнтації на практику. Прикладні ж передбачають безпосереднє застосування результатів наукового пізнання для розв'язання практичних завдань. Науці властиві розвинені форми само-рефлексії, самоаналізу. До знань, що займаються такими проблемами, належать історія та логіка, психологія наукової творчості, соціологія знання та ін. На сучасному етапі активно розвивається філософія науки, що досліджує загальні характеристики науково-пізнавальної діяльності, структуру і динаміку знання, соціокультурні фактори розвитку науки, логіко-методологічні аспекти та ін.

Структура наукового пізнання складається з об'єкта (предмета пізнання), суб'єкта пізнання, засобів, заходів і форм пізнання. Найважливішими складовими частинами наукового пізнання виступають також фактичний матеріал емпіричного досліду, результати узагальнення в абстракціях (поняттях, судженнях, умовиводах та ін.), гіпотетичні положення, філософські настанови, соціокультурні підстави, методи, ідеали і норми наукового пізнання, стиль пізнання та ін. Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети, властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теоретичного пізнання — збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів.

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема — гіпотеза — теорія». Ідея (від грец. ίδέα — початок, основа, прообраз) — це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’яз­ки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Термін «гіпотеза» вживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві стадії: побудову і доведення гіпотези. Наукова концепція (від лат. сonceptio — сприйняття) — це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення. Теорія (від грец. θεωρία — розгляд, дослідження) — це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання. Структура наукової теорії складається з похідного і базисного рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідного рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нормативна компоненти — до базисного рівня. Онтологічна схема складається з системи висловлювань, які фік­сують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як принципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутнісних відносин об’єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми наукових теорій, по-перше, детерміновані базисним рівнем теорії, по-друге, вводяться разом з правилами оперування. Правила оперування — це той компонент похідного рівня теорії, який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі операції вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо, які здійснюються за певними правилами і тісно пов’язані з результатами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. Фактологічний базис включає інформацію про предметну область наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. В процесі функціонування науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно встановлено предметну область, яку розглядає дана теорія. Конструктивний базис наукової теорії становлять числення, з допомогою яких елементи теорії поєднуються між собою. Нормативний базис — це консервативна частина наукового знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії положення, згідно з якими будується дана теорія.


8l. Методи наукового пізнання.

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні - шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше — система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге — вчення про систему, теорія методу. Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Пiзнання наукою об'єктивної дiйсностi вiдбувається на рiзних рiвнях узагальнення. Стосовно методiв i результатiв пiзнання його дiлять на емпiричне та теоретичне. Вiдповiдно, i наука iснує прикладна й фундаментальна. Емпiричне знання це безпосередне знання. Воно здобувається, здебiльшого, в процесi зв'язку суб'єкта, що пiзнає, з об'єктом, котрий пiзнається. Емпiричний рiвень пiзнання характеризується тим, що змiст знання отримується вiд спостережень, досвiду та експериментiв. На емпiричному рiвнi об'єкти вiдображаються з боку властивостей i вiдносин, як доступнi чуттєвому сприйняттю. Найбiльш розповсюдженим засобом добування емпiричного знання є спостереження та експеримент. Cпостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси. Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Формалізація (лат. formalis — складений за формою) — відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Аксіоматичний (грец. ахіоmа — загальноприйняте, безперечне) метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням). Гіпотетико-дедуктивний метод — спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти. Цей метод заснований на виведенні висновків (дедукції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер. У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження: аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові; синтез — поєднання елементів об'єкта у ціле; абстрагування — процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей; ідеалізація — мислительна процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об'єктів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експериментом; індукція — це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів — до їх узагальнення та висновків; дедукція — сходження у пізнанні від загального до одиничного; аналогія— встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об'єктами. На основі виявленої схожості роблять відповідний висновок — умовивід за аналогією. Загальна схема такого умовиводу: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки в, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Отже, аналогія надає не достовірне, а вірогіднісне знання; моделювання — метод дослідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати подібність, відповідність фізичних характеристик, структур, функцій тощо. Прикладами моделювання можуть бути речове (предметне), знакове моделювання. У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід — сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об'єктів як систем.


82. Діалектика і метафізика як два способи філософського осягнення світу. Софійна природа діалектики (пит. 5).

В радянськiй фiлософськiй лiтературi дiалектику характеризують як вчення про становлення, рух i розвиток навколишнього свiту, про зв'язки предметiв i процесiв цього свiту. Метод, який використовує дiалектика, пiдходить до пiзнання свiту як до плинної, мiнливої, пластичної структури. Метафiзика розглядалась як альтернативне щодо дiалектики вчення, як альтернативний метод, суть якого полягає в тому, що i свiт, i людина розглядаються як постiйнi i незмiннi. Рух в цьому вченнi визнається лише по колу, а все багатство свiту зводиться до безмежної кiлькостi комбiнацiй якiсно незмiнних об'єктiв. Можна це пiдсумувати так: дiалектика спрямувала свою увагу на рух, розвиток, змiннiсть i неоднозначнiсть людського буття. В її "полi зору" постiйно знаходиться людина з такою властивiстю, як можливiсть обирати варiанти дiй, а звiдси i варiанти розвитку. Метафiзика в бiльшiй мiрi акцентує увагу на стабiльностi свiту i намагається й саму людину втиснути в ряд зовнi обумовлених причинно-наслiдкових зв'язкiв, якi характернi для розвитку природи. Метафiзичний метод не враховує, що дiя людини може бути обумовлена не зовнiшнiми факторами, а внутрiшнiми iмпульсами. Людина в своїй духовностi несе причину, вона не лише iстота детермiнована, пiдлегла, але й iстота детермiнуюча, керуюча, пануюча, вiльна. Поява двох фiлософських методiв обумовлена двома сторонами буття, такими його характеристиками, як рух, розвиток, змiннiсть з одного боку, та спокiй, стiйкiсть, стабiльнiсть з другого.

Поняття дiалектики вживалось в фiлософiї майже вiд її виникнення. Та в рiзнi часи в це поняття вкладався рiзний змiст. В 5-му та на початку 4-го ст. до нашої ери розвиток старогрецької демократiї сформував мистецтво полiтичної дискусiї — дiалог. Сократ вже розглядає дiалог як мистецтво пошуку iстини методом зiткнення рiзних суджень. Платон розглядає дiалог як метод аналiзу та синтезу понять. Мистецтво вести дiалог фiлософи називають маєвтикою, а сам процес дiалогу — дiалектикою. Дiалектика як мистецтво диспуту розвивалась i в середньовiчнiй фiлософiї. Вершиною середньовiчної дiалектики стали працi Абеляра. В добу середньовiччя мистецтво дiалогу культивувалось серед проповiдникiв релiгiї. В релігійному світогляді час рухається вiд Божого творiння до "страшного суду". Життя "стає" неповторним. Важливий крок до розумiння iдеї розвитку робить Декарт, який вважае, що Бог дав лише першопоштовх, а далi сама природа "розплутуе природний хаос", породжуе новi форми. Вольтер i Руссо висувають iдею iсторичного розвитку, що включае в себе етапи еволюцiйних та революцiйних перетворень. Як видно з наведеного, iдея прогресу — це дiтище Нового часу. Так були створенi передумови до формування наукової дiалектики. Цiлiсну концепцiю розвитку з позицiї iдеалiзму розробляє Гегель. Постiйний рух, змiни Гєгєль знаходить i в природi, але дiйсний розвиток вiн розкриває в iсторї людської культури. Духовнi процеси в суспiльному життi уявлялися йому найбiльш важливими. В такому виглядi, якого надав дiалектицi Гегель, новий метод був непримiнимим в iншiй фiлософськiй системi — матерiалiзмi. Маркс, добре володiючи гегелiвським дiалектичним методом, достойно оцiнив його значення, але для того, щоб застосувати його в матерiалiзмi, ставить за мету трансформацiю методу в планi матерiалiстичного витлумачення. Мiсцем зустрiчi матерiалiзму та дiалектики в iсторiї культури стало суспiльство — найбiльш яскраве поле для дiалектики. Саме тут розвиток здiйснюеться найбiльш швидкими темпами, тут найяскравiший прояв суперечностей, тут найактивнiше заперечується те, що ще вчора виступало запереченням попереднiх форм людського спiвжиття. До речi, саме той факт, що в радянському суспiльствi дiалектику засвоювали на тлi та на прикладах революцiйних потрясiнь, i призвів до того, що спочатку в свiдомостi, а потiм i в практицi суспiльного життя з дiалектики вихопили лише iдею протистояння, iдею боротьби, а вже потiм це вульгаризоване уявлення про дiалектику догматизували, що i стало iдейною предтечою краху росiйського комунiзму. Завдання "приземлення" дiалектики виконав Енгельс, котрий показав, що сфера примiнення розробленої Гегелем теорiї розповсюджується i на свiт матерiальної дiйсностi. Зроблено це було в роботi "Дiалектика природи".

Метафiзика, як i дiалектика, термiн грецького походження i означає галузь знань, якi йдуть пiсля фiзики, i в свою чергу трактувалась як вчення про природу. В iсторiї фiлософiї термiн "метафiзика" часто вживається, як синонiм фiлософiї. В радянськiй фiлософськiй культурi цей термiн означав метод протилежний дiалектицi, а звiдси ворожий, антинауковий. Його застосування також передує науковому оформленню. Поряд з поглядами Гераклiта, який стверджував, що "все тече" i нiщо не лишається на мiсцi, iснували й вiдмiннi точки зору. Представник елеатiв Парменiд (кiнець VI початок V столiть до н. е.) учив, що мiнливiсть свiту лише "хибна думка", а в своїй основi свiт нерухомий. I довго, майже цiле тисячолiття, йшла дискусiя мiж прихильниками дiалектики та метафiзики, в якiй жодна з сторiн не отримувала остаточної перемоги, та й принципово не могла її отримати. Наукову основу метафiзичного методу заклав Арiстотель роботою "Органон", що складається з кiлькох творiв. В цiй роботi викладається теорiя суджень, теорiя силогiзму (основи логiчного висновку з вiдомих суджень), подається технiка ведення дiалогу, нарештi розкриваються можливi помилки в мисленнi як випадковi, так i зумиснi, до яких вдаються софiсти. Фактично Арiстотель виклав основи формальної логiки, яка i зараз слугує науцi, людськiй громадi в повсякденному життi. Остаточне завершення формування метафiзичного методу пов'язано з роботою Ф. Бекона "Новий органон...". Бекон науково обгрунтовує iндуктивний метод, який у поєднаннi з "основами логiчного мислення" Арiстотеля дає завершений метафiзичний метод. Наукова думка кiнця ХVI-XVIII столiть приводить вчених природодослiдникiв до висновку, що мiнливi лише зовнiшнi, другоряднi сторони явищ. В основi мiнливого, iндивiдуального раз у раз виявлялось щось незмiнне, iстотне, загальне. В ботаніцi та зоологiї панувала думка, що види рослин i тварин незмiннi, хоч кожен окремий органiзм або рослина за час, вiдведений йому природою, зазнає певних змiн. Всi явища будь-якої сторони буття починають розглядатись як прояв абсолютних та незмiнних законiв механiки. Всю рiзноманiтнiсть руху було зведено до простого перемiщення матерiальних тiл в просторi. Механiчнi властивостi розглядались як основнi, фундаментальнi. Поширилась iдея, що нiчого якiсно нового у всесвiтi з'явитись не може. Спосiб формування механiцизму — абсолютизацiя, гiперболiзацiя, а потiм i глобалiзацiя (всесвiт це велетенський механiзм) однієї з сторiн буття. Таким чином, метафiзика пройшла всi тi стадiї розвитку вiд наукового методу до абсурду в науцi, якi дiалектицi ще доведеться проходити i які дiалектика набере в сталiнiзмi. До речi, опоненти метафiзики нiколи не критикували її саму, весь критичний запал спрямовувався на механiцизм, на механiстичний свiтогляд. Всiм зрозумiло, що з логiкою треба бути в ладах, а проти iндуктивного методу в науцi може виступити хiба що засушений ортодокс-теолог середньовiчного зразка. Три вiдкриття природознавства пiдготували основу для виходу на авансцену наукового життя дiалектики: закону збереження i перетворення енергiї, вiдкриття клiтинної будови живого органiзму i еволюцiйна теорiя Дарвiна. Чому революцiонеру Ленiну так подобалась дiалектика? Вiдповiдь на поверхнi — вона вiдкривала необмеженi можливостi для заперечення, руйнування, знищення, а такої роботи в Росiйськiй iмперiї нагромадилась сила — силенна. А чому такою ненависною була метафiзика? Бо вона, i лише вона, вiдкривае можливостi аналiзувати, розумiти, а звiдси й утримувати в суспiльствi стабiльнiсть, спокiй, стiйкiсть. Тобто те, що для Ленiна було, м'яко кажучи, небажаним.

Як дiалектика, так i метафiзика виконують важливi, однаково цiннi для розвитку фiлософської культури функцiї. Це рiзнi, саме тому i взаємодоповнюючi, методи. Дiалектика як метод i методологiя активiзується кожного разу тодi, коли перед фiлософiею постають проблеми, що потребують вибору напрямкiв фiлософського пошуку в певному розмаїттi можливостей. Дiалектика працює в умовах неусталеностi, плинностi, мiнливостi. Метафiзика активiзується, коли перед фiлософською наукою постають проблеми систематизацiї, упорядкування i навiть гармонізацiї отриманого в широкому творчо-дiалектичному пошуку матерiалу. Реальна складнiсть полягає не у визнаннi чи в запереченнi одного з методiв, а у виборi методологiї, в застосуваннi одного чи іншого методу, коли перед нами стоїть конкретне пiзнавальне чи перетворювальне завдання. Саме тут, у виборi методологiї, фiлософiю часто пiдстерiгає помилка, яку називають еклектикою. Еклектика — це випадкове, довiльне, часто вольове i кон’юнктурне поєднання рiзних вчень та свiтоглядiв, яке веде до пiзнавального та свiтоглядового глухого кута. «Софійний» спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, «поліфонію», творче розмаїття людської думки, а не єдність і «одностайність» останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда.


83. Принципи діалектики: взаємозв’язок і розвиток. Альтернативи діалектики.

Ранiше вже йшлося про те, що основою формування сучасної дiалектики було створення Гегелем системи категорiй, тобто понятiйного апарату цiєї науки. Перш за все в цих категорiях вiдобразився принцип унiверсального зв'язку, тому для дiалектики характерне формування парних категорiй, що вiдображають "полярнi" сторони цiлiсних явищ, процесiв. Дiалектичний характер вiдношень акцентується не на самих конкретних знаннях про об'єкти буття, а на вiдповiдних формах зв'язкiв цих об'єктiв. Мова йде не стiльки про конкретне знання, як про метод пiзнання. Чим досконалiшi понятiйнi засоби, способи осмислення зв'язкiв об'єктивного свiту, тим успiшнiше буде здiйснюватись i реальне пiзнання, реальне вiдкриття. ПРИНЦИП УНIВЕРСАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКIВ. Цей принцип розкривається через категорiї, що вiдносятся фiлософами до, так званого, "горизонтального ряду". I об'єктивний, свiт i духовна дiяльнiсть людини становлять собою взаємопроникнення одиничного, особливого та загального. ОДИНИЧНЕ в об'єктивному свiтi — це окреме явище, предмет, людина, рослина, планета, моральна настанова, одна конкретна дiя людини, один прояв чого б то не було. В пiзнаннi це окремо взятий факт чи окремий акт пiзнавальної дiяльностi. ЗАГАЛЬНЕ — це об'єктивно iснуюча спiльнiсть предметiв, явищ, властивостей, зв'язкiв. Загальне — це те, що повторюється в багатьох одиничних речах та явищах, сторона, складова цих одиничних реальностей. Як загальне виступає клас об'єктiв чи їх група, що мають якiснi загальнi для цих всiх об'єктiв властивостi. Прикладом загального може бути рослина, тварина, живий органiзм як клас об'єктiв реальної дiйсностi. Формою загальностi зв'язкiв в природi та суспiльствi виступає закон. ОСОБЛИВЕ — це те, що опосередковує, з'єднує одиничне та загальне. Наприклад поняття "українець" виступає як загальне по вiдношенню до кожного українця, але як особливе по вiдношенню до поняття "слов'янин". Роль категорiй одиничного, особливого та загального показав Гегель. Вiн розкрив формулу їх зв'язку в процесi пiзнання: вiд одиничного через особливе до загального. СУТНIСТЬ ТА ЯВИЩЕ. Пiд сутнiстю дiалектика розумiє систему внутрiшнiх зв'язкiв, вiдношення елементiв системи, якi визначають напрямок i характер розвитку. Cутнiсть пов'язана з основними суперечностями об'єкта, його якiсною визначенiстю. Cутнiсть є основа рiзноманiтних явищ, якi ми можемо спостерiгати, але вони є все те спiльне, що iснує в них. Наведемо приклади: рух електронiв є сутнiстю електричного розряду. Формою прояву такого розряду може бути куляста або звичайна блискавка в час грози, це може бути i електрична iскра, штучно отримана в лабораторiї. Коли наука вивчила суть наведених явищ, а технiка освоїла використання потоку електронiв у своїх пристроях, то ми прояв "сутностi потоку електронiв" спостерiгаємо в свiтлi електролампочки. Як говорив Гегель, безпосереднє буття речей — це кора або завiса, за якою ховається сутнiсть. Якби форми прояву (явища) безпосередньо спiвпадали з сутнiстю, то всяка наука була б зайвою. З категорiєю сутностi i явища тiсно пов'язана категорiя видимостi. Видимiсть — це своєрiдний прояв сутностi в явищi, тобто явище i сутнiсть не співпадають, сутнiсть виглядає iз-за гегелiвської завiси. Треба мати на увазi, що видимiсть нiколи не розкриває всю сутнiсть. ПРИНЦИП СИСТЕМНОСТI. СТРУКТУРНI ЗВ'ЯЗКИ. 1 / система — цiлiсний комплекс взаемопов'язаних елементiв; 2 / система створює специфiчну еднiсть з середовищем; 3 / будь-яка система є елемент системи бiльш високого порядку (всяка система є i пiдсистема). При конкретному аналiзi системи важливо врахувати не лише її кiлькiсну характеристику, а й якiсну визначенiсть, механiзм зв'язкiв елементiв, її структурнiсть. Сучасна наука займаеться вивченням складних динамічних систем. Динамічною називаеться така система, в якiй перехiд вiд одного стану до iншого вiдбуваеться не миттєво, а через певнi ланки розвитку. Динамічна система охоплює явища в русi, в їх розгортаннi, в процесi розвитку. Такими є складнi динамiчнi системи культури, економiки, полiтики. Теорiя систем абстрагуеться вiд специфiки конкретної системи. Беруться до уваги лише закони функцiонування будь-яких системи. Категорiя системи нерозривно пов'язана з категорiею структури. Структура — це внутрiшня будова предметiв чи явищ, взаємне розмiщення їх складових елементiв, стiйкий закономiрний зв'язок елементiв системи як цiлого. Структура характеризує рiвень органiзованостi, упорядкованостi системи. Системою називають не довiльно обрану множину предметiв i зв'язкiв мiж ними, а упорядковану певним чином цiлiсну єднiсть, единий складний об'ект. В зв'язку з характером стосункiв з середовищем розрiзняють типи поведiнки системи i таким чином квалiфiкують їх. Рективна система визначаеться впливом на неї середовища, тут не лише поведiнка, а й, так би мовити, доля системи визначається зовнiшнiми факторами активностi. Адаптивна система — її буття та розвиток теж визначаються середовищем, але ця система не пасивна. Вона може реорганiзуватись так, щоб пристосовуватись до оточення. Активнi системи мають внутрiшню програму розвитку i мають здатнiсть перетворювати оточення у вiдповiднiсть до потреб системи, яка виконує внутрiшню жорстку програму. Найвищий щабель займають системи, що здатнi до самоорганiзацiї. Вони мають зворотний зв'язок, здатнi до навчання, здатнi до змiни власної програми функцiонування та розвитку. В таких системах є зв'язки координацiї та субординацiї. В них iснують спецiальнi управлiнськi системи на "правах" пiдсистем. ЗМIСТ I ФОРМА. Пiд змiстом розумiють сукупнiсть рiзних елементiв та їх взаємодiю, що визначають основний тип, характер того чи iншого предмета, явища, процесу. Форма — принцип упорядкованостi, спосiб iснування того чи iншого змiсту. Дiалектика, починаючи з Гегеля, вважає форму не чимось зовнiшнiм, поверховим, форма є фактор внутрiшньої органiзацiї того чи iншого явища, процесу, предмета. Форма закрiплює певний ступiнь розвитку явища, тим самим забезпечує нагромадження змiн та можливостей подальшого розвитку. Форма змiстовна, а змiст оформлений, їх не можна розiрвати, але не слiд i нехтувати їх вiдмiнностями. ПРИНЦИП ДЕТЕРМIНIЗМУ. Вiдповiдно до цього принципу всi елементи буття виникають, розвиваються i сходять в небуття в результатi певних причин i обумовлюються такими причинами. Повсякденний досвiд i наукова практика доводять, що в багатьох випадках вдається знайти джерело змiн, тобто вiдкрити тi явища, що породили iншi. Першi з них називають причиною, останнi — наслiдком. Щоправда, в повсякденному життi майже не буває однiєї причини i одного витiкаючого з неї наслiдку. Частiше явище буває наслiдком кiлькох причин. УМОВИ — це внутрiшнi зв'язки об'єкта та зовнiшнi фактори, що маються в середовищi, в котрому можливе розгортання причинних явищ i зв'язкiв. Взятi окремо вiд безпосереднiх причинних факторiв самi по собi вони не можуть породити наслiдкiв, але ними обумовлено перетворення енергiї причин в дiйсний наслiдок. ПРИВIД — явище, що саме по собi не викликає того чи iншого наслiдку, але спрацьовує як "пусковий механiзм ", поштовх , iмпульс, що розв'язує початок дiї для всього причинного комплексу. Треба, щоб система вийшла з рiвноваги пiд дiєю умов. Стан вiдсутностi рiвноваги (cтабiльностi) дуже небезпечний для системи. Досить незначної подiї, щоб виник ланцюг процесiв, який поведе до лавиноподiбного розвитку. ПРИЧИНА — сукупнiсть всiх обставин, при наявностi котрих наступає наслiдок. Вона включае в себе явища рiзного рiвня, що обумовлюють наслiдок. Таким чином, НАСЛIДОК — це трансформована нова реальнiсть, що виникла за певних обставин як система об'єктивного зв'язку — за днем iде нiч ще обов'язково настає в силу обертання планети навколо осi. Поряд з необхiднiстю йде випадковiсть. Це такий об'єктивний зв'язок явищ, який за даних умов може бути, а може i не бути. У випадкових явищах причиннi основи допускають вiрогiднiсть деякої кiлькостi альтернативних наслiдкiв. ЙМОВIРНIСТЬ — мiра можливостi настання випадкового явища. Ймовiрнiсть неможливого явища дорiвнює нулю, ймовiрнiсть необхiдного явища дорiвнює одиницi. Отже, поле дiяльностi такої теорії бiльше "нуля" та менше "одиницi". Причинно-наслiдковi зв'зки, вiдношення проявляються, наступають тодi, коли причина породжуе наслiдок. Коли ж явище ще не стало причиною, але може нею стати, виникає можливiсть. Можливiсть — це передумова виникнення того чи iншого явища. Категорiя можливiсть протистоїть категорiї ДIЙСНIСТЬ. Дiйснiсть — це те, що вже є, її можна лише констатувати. Можливостi настання певної реальностi викликае пильну увагу, особливо в соцiальних процесах. Перш за все розрiзняють можливiсть та неможливiсть. Неможливiсть — це процес, який можна уявити, але такий процес суперечив би законам природи чи законам суспiльного розвитку.

Альтернативи діалектики. 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектична" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1.У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першопоштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності. 3. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. 4. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. 5. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається. 6. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.


84. Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись на те, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "... першій частині "Логіки" — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи". Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженості її певними границями. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми з допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення даної речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" у ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у ході аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їх окремих сторін. Проте ця визначеність є байдужою до буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою. У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які знаходяться в постійному розвитку. Щоб перебороти цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій, виявлені в ході аналізу, моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості й якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи суверенними характеристиками речі, кількість і якість в мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Дані категорії у своєму взаємозв'язку описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, в результаті яких одна якість поступається місцем іншій. Та, в свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики. Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення вони поділяються на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх слід віднести формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибуху, при політичних революціях швидка зміна одного ладу іншим і т.д.). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхневі й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні. Закон розкриває найзагальніший механізм розвитку. Показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) момент розвитку. Із закону витікає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і практичної діяльності людей. По-перше, цей закон вимагає можливості найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явиш, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності. По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не привели б до змін якісних. Це дозволить передбачити якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації і планувати свої дії у певних умовах. По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку якісної, але й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні і якісні методи.


85. Закон єдності протилежностей.

На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиключають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх. Щоб це дослідити, слід проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція". Як уже підкреслювалося, протилежності — це основні тенденції, сторони, властивості предметів, процесів, явищ (систем), їх співвідношення можуть бути різними (залежно від міри їх гостроти тощо). Це залежить від сили взаємодії протилежностей, яка обумовлюється додаванням чи відніманням до (від) однієї з них певної кількості матерії чи енергії. Залежно від цього й визначаються форми відношень між протилежностями (тотожність, відмінність чи ін.). Це говорить про те, що причиною розвитку будь-якої системи (предмета, явища і т.д.) є взаємодія між протилежностями. Вона й визначає співвідношення між протилежностями: починаючи від їх тотожності (діалектичної рівності) і завершуючи їх сильною протидією, яка може проявитися у формі антагонізму чи соціальної революції. Категорія "тотожність", яка є її відображенням, означає три характеристики: вживається у значенні як єдність протилежностей; відображає момент переходу однієї протилежності в іншу (ставати тотожними); визначає самототожність, рівність, однаковість об'єкта з самим собою. Таке співвідношення протилежностей (взаємодоповнення, взаємозміцнення), яке сприяє розвитку даної системи, називається гармонійним. Аналізуючи тотожність предмета на певному етапі розвитку, ми бачимо в ньому як тотожність (не формально-логічну чи математичну), так і відмінність. Ф.Енгельс підкреслював, що при додаванні чи відніманні до однієї з протилежностей певної кількості матерії чи енергії відношення між протилежностями змінюється. Наступає їх нерівність, неоднаковість. Ця початкова нерівність називається в діалектиці відмінністю. Відмінність з собою (єдність стабільності й змінності) згодом стає помітною (суттєвою), виступає початковою стадією роздвоєння об'єкта на протилежності. Наприклад, у первісно-суспільному ладі після великих розподілів праці з'явилися відмінності в матеріальному становищі тогочасних людей. Пізніше ці відмінності переросли у свою протилежність (класову). Для відображення моменту розвитку речі використовується категорія "боротьба протилежностей". Під терміном "боротьба" мислиться така взаємодія протилежностей, результатом якої є виникнення іманентного джерела її розвитку. Як видно, діалектичне протиріччя відображає подвійне відношення в середині цілого (єдність протилежностей і їх суперечливість). І відділити їх одне від одного неможливо. Суперечності наростають по мірі посилення взаємодії протилежностей, по мірі того, як вони стають несумісними в межах об'єкта як цілого (виключають, заперечують одне одне). Тоді вони розв'язуються. Розв'язання суперечностей призводить до руйнації старого об'єкта і виникнення нового. Вивчення процесу виникнення, наростання (боротьба протилежностей) і розв'язання суперечностей підводить нас до розуміння джерела розвитку. Діалектична суперечність — це таке суттєве відношення протилежних моментів всередині предмета як системи, що розвивається, в якому здійснюється конкретна єдність цих моментів і яка робить систему саморухомим цілим; взаємовизначеність цих моментів один через одного і одночасно через суворе їх взаємозаперечення. Кульмінаційним моментом у розвитку суперечностей виступає конфлікт. Таким чином, розвиток є роздвоєнням предметів, явищ на протилежності і боротьба між ними. Варто наголосити й на тому, що закон єдності й боротьби протилежностей є законом, у силу якого всім речам, процесам і явищам (системам) притаманні внутрішні суперечності, які виступають джерелом їх змін і розвитку. Він проявляється в усіх сферах матеріальної й духовної дійсності (природі, суспільстві та пізнанні), виконує важливі методологічні функції, підкреслюючи, що всі предмети, процеси і явища слід розглядати в їх саморусі. Для цього необхідно: розкривати їх в усій складності й суперечливості (єдності протилежно діючих сил і тенденцій); досліджувати всі етапи розвитку протиріч, їх розгортання (перехід від етапу до етапу), накреслювати шляхи та методи їх розв'язання; уміти виділити типи протиріч, що дозволить глибше дослідити специфіку предмета і знайти оптимальні шляхи та методи їх розв'язання.


86. Закон заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон. Він розумів розвиток як висхідний, поступальний рух уперед з повторенням деяких пройдених ступенів на новій, вищій основі. Для глибокого розуміння цієї проблеми Гегель вводить категорію "діалектичне заперечення", яка відображає момент зв'язку, момент розвитку (заміни старої якості новою). Як уже говорилось, він виходив з того, що річ є суперечністю, оскільки містить у собі свою протилежність, а тому й має у собі своє заперечення. Воно проявляється в "протистоянні" підлеглої сторони визначальній, у формі якої існує сама річ. Заперечення є моментом (результатом) "боротьби" між протилежностями. Як говориться в підручнику "Вступ до філософії", заперечення включає в себе триєдиний процес: деструкції (руйнування, подолання тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність) і конструкції (формування, творення нового). Цей процес включає принципово якісне оновлення в усіх галузях суспільного життя. Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення. І так далі. Наприклад, коли зернина попадає в сприятливі умови, відбувається процес додавання певної кількості матерії й енергії, "активнішою" стає протилежність під назвою "асиміляція". Вона й сприяє заміні зернини стеблом (перше діалектичне заперечення). Але ж це продовжується й далі, тобто в результаті другого заперечення стебло перетворюється в колос з зерном. Відбувається синтез, з'являється зерно, але не попереднє, а нове і в більшій кількості. У процесі розвитку категорія "заперечення" фіксує момент перервності, а категорії наступності й утвердження — моменти неперервності. Тому загалом розвиток становить діалектичну єдність перервності й неперервності. Утвердження (конструкція) має внутрішній характер, є наслідком постійної боротьби протилежностей у самій речі. Визнаючи основною тенденцією розвитку прогрес, матеріалістична діалектика разом з тим не заперечує й наявності таких змін, які не ведуть до виникнення нового — регресу. Це протилежні категорії, які відображають істотні сторони розвитку. Якщо прогрес можна зобразити висхідною лінією, а регрес — низхідною, то їх єдність у найабстрактнішому вигляді можна зобразити однією висхідною лінією. При конкретнішому схематичному його зображенні, коли регрес виступає підпорядкованим моментом, розвиток нагадує собою спіраль. Названі категорії в їх діалектичному взаємозв'язку описують закон заперечення заперечення. Подвійне заперечення в назві закону пояснюється тріадним характером заперечення (хоч і не завжди), а також означає безконечність заперечення. Таким чином структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку; по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, ніби поновлюється на новому, вищому ступені. Безперервність процесу розвитку визначається тим, що будь-яка якість "застаріває" і входить у суперечність з новим. Заперечення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності нового і поступового характеру руху. Заперечення заперечення полягає в тому, що заперечення першого вказує на те, що другим запереченням ніби поновлюється на новому, вищому ступені якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті. Даний закон відображає розвиток у його формі та результаті. Повністю він проявляється лише у відносно закінченому циклі розвитку об'єкта. Закон заперечення заперечення має велике методологічне значення, оскільки дозволяє зрозуміти внутрішню логіку й загальний напрям розвитку. Підкреслюючи минущий характер всього існуючого, він вказує на перспективу подій.


87. Категорії діалектики (83).

Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Йдеться про категорії як загальні поняття, котрі вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність" і т.д. Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Якщо, наприклад, ми розкриваємо суть категорії "матерія", то ми абстрагуємося від її якісної чи кількісної сторін, ми відхиляємося також від її "міри", "стрибків" тощо. Бо ці категорії дають уявлення про інші аспекти матерії, розкривають якісно інші сторони її буття безвідносно до інших її сторін. Стосовно ж категорій співвідносних, то вони є органічно пов'язаними одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: суть і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Співвідносні категорії пов'язані одна з одною необхідно, закономірно. Іншими словами, зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Тобто, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми з'ясували суть, то лише шляхом вивчення (аналізу) явищ, якщо ми маємо наслідок, то слід з необхідністю шукати його причину. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків і т.д. Таким чином,'співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності.




Джерело: http://www.info-library.com.ua/books-text-104.html
Категорія: Наукова література | Додав: Sirius (28.10.2011) Переглядів:3088 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]



Онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Хто був на сайті сьогодні




Використання матеріалів дозволяється при посиланні на horol.info
© Майструк Є. 2010 - 2018