Читайте і здавайте філософію на відмінно! (частина 16)

88. Суспільство як система. Історичні форми спільності людей.

Суспільство — це сукупність форм сумісної людської діяльності, що історично склалися і є вищим ступенем розвитку живих систем, який проявляється у функціонуванні й розвитку найрізноманітніших соціальних інститутів; це система історично визначених форм суспільних відносин, яка склалася в процесі діяльності людей з перетворення природи і власного життя. Як особливий вид об'єктивної реальності й вищий ступінь розвитку природи суспільство виникає на певному етапі саморозвитку матерії і має власну логіку буття. Хоча суспільство — це жива система, однак воно є особливим видом життя на Землі, котре якісно відрізняє його від інших систем. Ця відмінність пояснюється рядом обставин. По-перше, людина як елемент суспільства на відміну від інших істот наділена свідомістю, що робить її здатною продукувати не лише матеріальні, а й духовні цінності. їй притаманна творча діяльність, у процесі якої вона реалізує свідомо поставлені цілі. По-друге, людині й суспільству характерні свої, специфічні способи одержання, переробки й передачі інформації від індивіда до індивіда, від покоління до покоління — мислення, мова, писемність тощо. По-третє, люди в процесі діяльності своє ставлення до природи опосередковують відповідними знаряддями праці. Останні можуть бути природними або штучними, виготовленими самою людиною. Використовуючи їх, люди створюють для себе штучне середовище, «олюднюють» натуральні форми природи, пристосовуючи їх до своїх потреб та інтересів. По-четверте, людська діяльність на відміну від діяльності інших живих систем має суспільний характер.

У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей. До матеріальних відносяться економічні (виробничі) відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва матеріальних благ, їх характер визначається рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Вони є первинними щодо духовних відносин. Виробничі відносини виступають економічним базисом суспільства. Духовні формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв'язками. Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина — вирішальний фактор усіх змін у суспільстві. Першим кроком виходу людини з тваринного світу було виготовлення знарядь праці, а з їх допомогою — засобів задоволення своїх потреб. Це вимагало використання досвіду — як власного, так і своїх попередників. На шляху розвитку історії людства простежуються більш-менш чіткі її етапи. Для їх позначення К.Маркс ввівпонятгя «суспільно-економічна формація». Ним позначався конкретний тип суспільства, що перебуває на певному етапі (ступені) історичного розвитку і ґрунтується на панівному способі виробництва. При характеристиці історичного процесу поряд з категорією «формація» широко використовуються такі категорії, як «епоха» і «цивілізація». Якщо «формація» фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то «епоха» — інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міжформаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва та ін. Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культур; це ступінь суспільного розвитку, етап людської історії, який приходить на зміну іншим історичним етапам.

Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави. Рід — історична спільність людей, поєднаних кровно-родинними і певними господарськими зв'язками, необхідністю захисту загальних інтересів. Він є невід'ємною складовою частиною племені. Плем'я — це економічна й кровно-родинна спільність людей, яка складається з кількох родів. Воно характеризується єдністю території, економічним життям (спільним виробництвом, розподілом і споживанням, володінням засобами виробництва), кровно-родинними зв'язками, спільністю мови, духовної культури — звичаїв, традицій, вірувань, а також психології й самосвідомості, що фіксувалося в етнонімі (самоназві). Народність — це економічна і соціально-етнічна спільність, переважно рабовласницького періоду й доби феодалізму. Історично вона формувалася двома шляхами: по-перше, на ґрунті етнічно однорідного матеріалу, союзу кількох племен (наприклад, стародавні греки); по-друге, змішуванням кількох чи багатьох етноплемінних спільностей (наприклад, формування французької народності). Однією з головних ознак народності є спільність території, мови, елементів матеріальної і духовної культури, психології й самосвідомості. На відміну від племені, народність характеризується соціально-класовою диференціацією та іншими ознаками. Головними ознаками нації є спільність економічних зв'язків, території, мови, особливостей культури, психології і самосвідомості. Культура нації розглядається як діалектична єдність загальнолюдського, соціально-класового і етнічно неповторного. Поняття етносу використовується для означення сукупності етнічних ознак, рис неповторності матеріальної та духовної культури, мови, психології, які характеризують те, що властиве одній спільності людей на різних ступенях соціально-економічного розвитку (народність, нація). Вважається, що етноси з'являються в період формування народності.


89. Суспільство і закони його функціонування та розвитку. Суспільні закони і людська діяльність. Фаталізм і волюнтаризм.

З одного боку, діяльність суб'єкта та його якості залежать від умов, що створені попередньою діяльністю, з іншого—ці якості, що опредметнюються в результатах його діяльності, виступають як об'єктивні умови буття суб'єкта Таким чином, ефективність діяльності суб'єкта залежить від міри його розвитку. Актуальним показником цього розвитку є культура, котра проявляється у здатності суб'єкта перетворити об'єктивні й суб'єктивні умови в умови свого розвитку. Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Умови і засоби діяльності також включаються в процес детермінації суспільного розвитку опосередковано. Це опосередкування здійснюється через механізм привласнення та суспільного розподілу праці, що закріплені в соціальній структурі суспільства. Як свідчить історичний досвід, там, де домінують зовнішні, примусові форми організації суспільної діяльності, переважають стихійні форми соціальної детермінації. Стихійність проявляється насамперед у недобровільно здійснюваному, нав'язаному характері діяльності індивідів. Ця діяльність має примусовий характер. Необхідність же постає як зовнішня доцільність. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів. ФОРМАЦІЙНА ТЕОРІЯ базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Згідно з К.Марксом, СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ – це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна "сходинка” історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини. Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство. В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на ТРАДИЦІЙНУ, тобто АГРАРНУ, ІНДУСТРІАЛЬНУ (техногенну), ПОСТІНДУСТРІАЛЬНУ цивілізації, а також на нову, що формується, – ІНФОРМАЦІЙНУ.

Поняття "соціальна динаміка” відображає суттєву сторону суспільного розвитку в цілому, оскільки вбирає в себе і концентрує увагу на проблемі СПРЯМОВАНОСТІ суспільних змін. У зв’язку з цим доцільно виділять циклічні, лінійні та спіралеподібні типи соціальної динаміки. Ф.ФУКУЯМА висунув ідею "КІНЦЯ ІСТОРІЇ” як наслідок сходження з історичної арени потужних ідеологій і засновані на них держави. Інші дослідники вважають, що світова історія знаходиться зараз у точці БІФУРКАЦІЇ ("поділу надвоє”), де співвідношення порядку і хаосу змінюється і настає ситуація НЕПЕРЕДБАЧЕНОСТІ. Представники СИНЕРГЕТИКИ (І.ПРИГОЖИН та ін.) надають основного значення фактору ВИПАДКОВОСТІ у реалізації самоорганізації суспільства за нелінійного характеру цього процесу. Якщо розглянуте раніше поняття "ТИП СОЦІАЛЬНОЇ ДИНАМІКИ” відображає НАПРЯМОК суспільного розвитку, то в поняттях "ЕВОЛЮЦІЯ” і "РЕВОЛЮЦІЯ” відбивається ХАРАКТЕР цих змін. У широкому розумінні слова поняття ЕВОЛЮЦІЯ (від латин. еволюціо – розгортання) є синонімом поняття "РОЗВИТОК”. У цьому смислі ми говоримо про еволюцію Сонячної системи, рослинного та тваринного світу, про розвиток суспільства. У соціально-філософському значенні ЕВОЛЮЦІЯ є поступовим розвитком суспільства без змін його соціальних якостей, тобто соціально-економічного стану. РЕВОЛЮЦІЯ (від латин. револютіо – переворот, різка зміна) являє собою стрибкоподібну якісну зміну суспільства, його сутності, є етапом розв’язання історичних суперечностей, конфліктів.

Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об’єктивними, як і закони природи, тобто це об’єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв’язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства. Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно НЕДОВГОВІЧНИМИ (адже закони природи вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони "РОБЛЯТЬСЯ”; вони мають більш складний характер, пов’язаний за високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; далі, люди мають справу з тим, що вже реалізувалося, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей, відмовляють в існування випадковості; накінець, у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють СТАТИСТИЧНІ ЗАКОНИ, або ТЕНДЕНЦІЇ. Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове. Отже, в історичному процесі діє НЕОБХІДНІСТЬ у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також випадок, адже діяльність людей визначається не лише їх ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. Співвідношення НЕОБХІДНОСТІ і ВИПАДКОВОСТІ нічого спільного не має ні з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. ФАТАЛІЗМ (від фатум – "наперед визначений долею”) акцентує увагу на повній визначеності чи передвизначеності історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об’єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність, свободу, не може бути й мови, суспільство має пасивно очікувати, коли закони автоматично втіляться в дійсність. Протилежність фаталізму є ВОЛЮНТАРИЗМ (від латин. волюнтарис – залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії. Абсолютизуючи волю суб’єкта історичної дії, свободу цього суб’єкта й відкидаючи роль і значення закономірностей розвитку суспільства, залежність людської діяльності та її результатів від об’єктивних умов, Ф.Ніцше, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.Вебер, А.Тойнбі та інші мислителі знаходились на позиціях волюнтаризму. Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як ІМОВІРНІСНИЙ ПРОЦЕС, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб’єктів тощо. Розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій – СВІДОМОГО і СТИХІЙНОГО.


90. Суспільне виробництво людського життя, його структура.

Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробниц­тво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудо­вої діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей мате­ріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здо­ров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забез­печують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяль­ності, коротше, весь процес соціалізації людини. Дальше осмислення суспільства як системи зв'язане з аналізом її цементуючого ядра — способу виробництва. Спосіб суспільного ви­робництва — це спосіб створення і відтво­рення суспільної людини (індивіда) і людського суспільства, соціуму. За структурою — це система взаємодіючих елементів матеріального (тех­нологічного та економічного) і духовного суспільного способу вироб­ництва, їх єдність. Отже, спосіб виробництва — це матеріальна система, що, зреш­тою, функціонує як системотворчий елемент суспільства. Історія сус­пільства в певному розумінні є історією зміни способів виробниц­тва. В історії людського суспільства один іншого змінили чотири технологічні способи виробництва: привласнюючий, аграрно-ремісничий, індустріальний, інформаційно-комп'ютерний. І кожен з них характеризується специфічними знаряддями праці, характером пра­ці і системою організації праці. За привласнюючого способу вироб­ництва знаряддя праці були ручними; за аграрно-ремісничого — за­лізний плуг, худоба, вітряний та водяний млини, гончарний круг; за індустріально-комп'ютерного — автоматизована техніка. Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили й здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні й духовні цінності, здатні задовольняти їхні життєві потреби. Суспільне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, свої духовні багатства та здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Виробництво вносить в аморфне життя людей-збирачів продуктів природи чітку організованість, забезпечує структуризацію суспільства. Ця структура охоплює такі категорії людей: зайняті у сфері виробництва матеріальних благ, без яких суспільство існувати не може. Ця група є визначальною у суспільстві на всіх етапах історичного розвитку виробництва; технічні керівники процесу виробництва. Необхідність у них постала у зв´язку з упровадженням машин і механізмів й існує дотепер; категорія людей, які забезпечують стабільність зовнішніх умов виробництва, охорону і захист виробників, процесу і продукту їхньої праці (адміністративні, судові, законодавчі органи й установи); зайняті у невиробничій сфері (охорона праці, здоров´я, освіта, побутове обслуговування, пасажирський транспорт тощо); категорія людей, що забезпечують обмін продуктами виробництва (торгівля, фінансово-кредитна система, транспорт, зв´язок, реклама тощо); учені, необхідність в яких обумовлена розвитком наукового виробництва.

Завжди й у всіх своїх виявах воно є суспільним, розгалудженою системою, що передбачає наявність таких важливих структурних елементів, своєрідних підсистем (виробництв): — матеріальне виробництво, яке забезпечує вітальні людські потреби, предметні умови людського життя; — виробництво необхідних соціальних умов існування людей, тобто виробництва форм спілкування; — духовне виробництво, яке є основою формування власне людського в людині — духовності, її шляху до самовдосконалення і саморозвитку. Виробничі відносини — відносини між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Матеріальні виробничі відносини марксизм розглядає як об'єктивний критерій періодизації суспільного розвитку, відмежування нижчого його ступеня від вищого. Сучасне розуміння сутності і ролі суспільного виробництва в історичному процесі перебуває під впливом теорії «інформаційного суспільства», яка, конкретизуючи теорію постіндустріального суспільства, вважає основною ознакою цього суспільства виробництво і поширення інформації, перетворення її на головний вид послуг, на товар і владу.


91. Діалектика продуктивних сил і суспільних форм розвитку.

Маркс підкреслив, що продуктивні сили і суспільні відносини є різними сторонами розвитку суспільного індивіда. Адже насправді взаємини між продуктивними силами, з одного боку, і виробничими відносинами - з іншого, є разом з тим взаємовідносинами між матеріальною виробничою діяльністю і тим самим практичною роботою виробників певного типу, з одного боку, і громадськими формами цієї діяльності, соціальними умовами розвитку даного типу виробників - з іншого. Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин служить найбільш переконливим підтвердженням того, що мав на увазі Маркс, кажучи,що люди самі роблять свою історію, але що вони її роблять не так, як їм заманеться, за обставин, які не самі вони вибрали, а які безпосередньо є в наявності, дані ним і перейшли від минулого. Продуктивні сили існують і розвиваються, не у відриві від людської діяльності. Люди самі створюють, вдосконалюють і використовують свої кошти і предмети праці. Тільки людська діяльність перетворює засоби виробництва в продуктивні сили. Людина, її робоча сила як сукупність всіх фізичних і духовних здібностей - головна продуктивна сила на будь-якій ступені історичного розвитку в усякому суспільстві. Люди встановлюють їх самі, діючи спільно у виробництві свого життя. Виробничі відносини - це взаємини людей у процесі матеріального виробництва. У процесі виробництва і відтворення матеріальних благ люди відтворюють і свої виробничі відносини.

Однак не можна забувати, що кожне нове покоління застає певні, історично дані, матеріальні умови свого життя. Воно успадковує матеріальні продуктивні сили і виробничі відносини на певному ступені їх розвитку, що є результатом діяльності минулих поколінь. Те, що продуктивні сили і виробничі відносини являють собою результати діяльності людей, - це лише один аспект проблеми. Інший полягає в тому, що продуктивні сили і виробничі відносини - це готові історичні передумови діяльності кожного нового покоління. На перших порах людям завжди доводиться діяти в умовах, які повністю незалежні від них і які їм дано заздалегідь. Вони змушені виходити з цих умов, враховувати в процесі виробництва, відтворювати їх і розвивати далі. Таким чином, історична діяльність і можливості людей визначаються матеріально даними продуктивними силами і виробничими відносинами. Разом з тим ця діяльність, у свою чергу, визначає подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин. До тих пір поки виробничі відносини залишаються відносинами експлуатації трудящих класів пануючими класами, будь-який прогрес у області продуктивних сил та загального розвитку сутнісних сил людини має своїм наслідком погіршення положення трудящих і завжди пов'язаний з невдачами, стражданнями і нестатками. Однак це не означає, що для положення трудящих байдуже, чи будуть штучно збережені застарілі виробничі відносини, що стали гальмом розвитку продуктивних сил, і панування реакційного класу або ж переможе новий спосіб виробництва, який дасть можливість широкому та швидкому розвитку продуктивних сил. Робочий клас в такому випадку виступає за встановлення нового, більш прогресивного способу виробництва хоча б вже тому, що завдяки цьому створюються кращі суспільні умови для організації пролетарської боротьби і проведення робочим класом політики союзу з іншими шарами, що сприяє переходу до соціалістичного перетворення суспільства.


92. Рушійні сили та суб'єкти суспільного розвитку.

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. 1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. 2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній філософії вважають різні суспільні явища: об’єктивні суспільні суперечності, розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Рушійні сили розвитку суспільства пов’язані насамперед з діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Рушійною силою є інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес – стимул – реакція на стимул – мотив дії – сама дія. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати з формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв’язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує” інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. На основі спільності інтересів відбувається об’єднання людей у соціальні групи. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку – це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Поняття "суб’єкт” (від лат. Subjectum – той, лежить знизу, що знаходиться в основі) – носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об’єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені” в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Активна роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна. Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси – більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об’єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна” особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Суб’єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного”, тобто завдяки творчій діяльності народних мас. У широкому розумінні народ – це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні – етносоціальному – це термін, що означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем’я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об’єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства. Розуміння народу як суб’єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу” історії та з думки Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна – людська – від них не залежать. Нарешті, ще раз повернемося до суб’єктів суспільного розвитку – ролі поколінь. Покоління – багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію – ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління – спільність учасників, чиє життя нерозривно пов’язане з якимись важливими історичними подіями. Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб’єктами розвитку суспільства.


93. Особа і суспільство. Людина, індивід, особистість.

Суть людини в тому, що людина — істота розумна, людина - істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Людина виступає спочатку як особа, випадковий індивід, потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна спільність. Людина ніби вбирає в себе всю багатоманітність соціальних зв'язків і відносин. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значніша, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності — я така. Концепцію особи створив російський філософ Володимир Соловйов, її суть в тому, що людина вважається містком, що зв'язує божественний і природний світи. Такий статус має людина завдяки її моральності. Природа людини подвійна. З одного боку, людина прагне до позитивної свободи, з другого, — перебуває у світі марноти-марнот. Людина може реалізувати свободу, по-перше, в благородному акті любові до Бога, природи, іншої людини і, по-друге, в самостійній моральній поведінці. Толкотт Парсонс переконує у необхідності створення загальної аналітичної логіко-дедуктивної теорії людських дій. Особистість у кожній системі відносин виконує певну функцію чи роль (батька, керівника, товариша та ін.). Кожна з ролей потребує спеціальної поведінки, знання правил та норм. Така теорія не позбавляє особистість її індивідуальності: за сукупністю ролей зберігається складне, особисте, захищене від влади соціуму Я. Певну роль у розумінні суті взаємозв'язків особистості і суспільства має теорія соціальної мобільності і стратифікації, запропонована американським соціологом Питиримом Сорокіним. За теорією соціальної мобільності особистість водночас перебуває у кількох суспільних системах: конгломератах (натовпі), верствах (фахівці, політики) та інститутах (політичні партії, церква). У кожній спільності становище особистості визначається кількома диспозиціями: бідний — заможний, гарний фахівець — поганий фахівець. Якщо особистість завжди дбає про перехід у іншу, більш вищу для себе категорію, то для суспільної системи, навпаки, характерним є зберігання себе у незмінному вигляді і запобігання прагненню людини. Постійний опір системи викликає соціальні конфлікти. Щоб запобігти виникнення проблем, соціальна система повинна мати певні засоби, що надають можливість особистості піднятися до верхів соціальної спільності. Цю роль можуть виконувати вигідні умови здобуття освіти, шлюбу та ін. Але у такій концепції менше звертається уваги на внутрішній світ людини.


94. Цінності та їх роль у житті людини та суспільства.

Людина як компонент цілісної системи — суспільства — в процесі своєї діяльності розкриває власні сутнісні сили, сприяє розвиткові суспільства. При цьому вона вступає у взаємні ціннісні відносини з окремими людьми і з суспільством в цілому. В суспільному оточенні вона виступає одночасно як діяльний суб'єкт і об'єкт оцінки. Зауважимо, що носієм і суб'єктом ціннісного відношення може бути тільки людина. Тому таке (ціннісне) відношення до дійсності передбачає наявність, присутність людини. Оцінка є специфічною формою відношення людини до дійсності, це схвалення або осуд різних явищ навколишньої дійсності незалежно від їх матеріального чи духовного походження. Вона завжди залежить від цінності — позитивного чи негативного значення оцінюваного для людини, суспільства або певної соціальної спільності. Цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Цінності поділяються на матеріальні й духовні — так само, як і діяльність, культура, бо культура — це і є сукупність цінностей, створених самою людиною, людським співтовариством. З урахуванням того, що одні цінності мають для людини більше, інші — менше значення, утворюється ієрархія цінностей. Найпершою і найвищою цінністю для людини є сама людина, її життя. Ціннісна орієнтація завжди виявляється у сфері розгалужених взаємовідносин між людиною і суспільством. Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Ціннісно-орієнтаційна (аксіологічна) функція світогляду є однією з провідних серед інших його функцій. Виходячи з гармонії особистих і суспільних інтересів, індивід формує суспільний ідеал, який і є його життєвим орієнтиром, дороговказом у житті.




Джерело: http://www.info-library.com.ua/books-text-104.html
Категорія: Наукова література | Додав: Sirius (28.10.2011) Переглядів:4141 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]



Онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Хто був на сайті сьогодні




Використання матеріалів дозволяється при посиланні на horol.info
© Майструк Є. 2010 - 2018